Екосистемна адаптація до зміни клімату (EA)

Цілісний та партисипативний процес екосистемної адаптації є спрямованим на напрацювання стратегій, регіональних та місцевих заходів, з метою адаптації до кліматичних змін, шляхом підвищення функціональної спроможності екосистем, одночасно захищаючи та розвиваючи основні екосистемні послуги для населення. EA володіє необхідним потенціалом для збереження та розвитку визначних для існування функцій та послуг екосистеми, а також пов'язаного з ними синергізму у контексті сталого розвитку.

Фундаментальним пунктом відправлення EA є збереження існуючих функціональних екосистем, оскільки вони вже надають і забезпечують безліч функцій, серед яких послуги регулювання, забезпечення та культурні екосистемні послуги (пор. Загальна міжнародна класифікація екосистемних послуг - CICES).

Функція утримання та охолодження води – найважливіших екосистемних послуг здорових лісів © П. Ібіш

Основні напрямки діяльності

Залученість та зв’язки з громадськістю

Учасники семінару MARISCO I в БР “Розточчя” © Центр Еконіки

Активна участь місцевого населення, регіональних експертів, неурядових організацій та груп інтересів сприяє глибокому розумінню місцевих умов, створенню довгострокових структур для участі та зміцненню місцевого потенціалу. За допомогою семінарів, інформаційних стендів, проєктних груп, фокус-груп та доступних інформаційних матеріалів тема екосистемної адаптації (EA) має бути представлена та обговорена з громадою. Місцеві та традиційні знання відіграють центральну роль у визначенні змістовних варіантів адаптації, тоді як інклюзивна участь забезпечує довгострокову місцеву відповідальність за зусилля з адаптації. Ініціативи на місцях можна додатково заохочувати за допомогою прозорих та цілеспрямованих фінансових стимулів, таких як конкурси ідей, що дозволяє громадам активно формувати та очолювати заходи з EA.

Стратегічне партнерство з адміністрацією та політичними представниками

EA слід приділяти більше уваги на плановому та стратегічному рівнях. Необхідність та потенціал сталого регіонального розвитку мають бути чітко визначеними та досяжними. Забезпечення інтеграції та консолідації EA на політичному рівні можливе шляхом активної участі та залученню зацікавлених сторін і посадових осіб (на регіональному та державному рівнях). Основою структури планування повинні стати каталог заходів, стратегічні документи, технічна документація та робочі плани.

Нормативно-правова база

Формування правового контексту щодо екосистемної адаптації (EA)

Для ефективного впровадження екосистемної адаптації (EA) необхідна міцна правова основа. Міжнародне право забезпечує загальну основу, в рамках якої розробляється та впроваджується національне та регіональне кліматичне законодавство. Протягом останніх трьох десятиліть зміна клімату перетворилася з новопосталої екологічної проблеми на центральний стовп міжнародного управління, що підтримується переважним науковим консенсусом та все більш інституціоналізованими правовими механізмами.

Хоча міжнародне кліматичне право значно розвинулося, особливо в рамках Паризької угоди, залишаються важливі виклики у перетворенні глобальних зобов'язань на конкретні галузеві регуляторні інструменти. Право в галузі адаптації, включаючи природоорієнтовані та екосистемні підходи, загалом менш детальне та менш зобов'язує до виконання, ніж право щодо пом'якшення наслідків (мітигації) у багатьох юрисдикціях.

Тому EA рідко кодифікується як окреме юридичне зобов'язання. Натомість воно опосередковано вбудоване в кліматичні договори, законодавство про біорізноманіття та політичні рекомендації. Його практичне впровадження значною мірою залежить від національного законодавства, регіональних стратегій та галузевих рамок (наприклад, управління водними ресурсами, лісове господарство, захист узбережжя та просторове планування).

Структура міжнародного кліматичного права

1. Рамкова конвенція Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату (1992 р.)

Рамкова конвенція Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату (РКЗК ООН), прийнята в 1992 році, є основою міжнародного кліматичного права.

Її метою (стаття 2) є стабілізація концентрацій парникових газів на рівні, який запобігає небезпечному антропогенному втручанню в кліматичну систему, протягом термінів, достатніх для того, щоб:

Дозволити екосистемам природним чином адаптуватися до зміни клімату;
Забезпечити відсутність загрози для виробництва продуктів харчування;
Сприяти сталому економічному розвитку.

Конвенція встановлює принцип спільної, але диференційованої відповідальності та відповідних можливостей (CBDR). Адаптація чітко визнається у статті 4(1)(e), яка закликає Сторони співпрацювати у підготовці щодо питання адаптації до наслідків зміни клімату.

РКЗК ООН наразі має майже універсальну участь (197 Сторін).

2. Кіотський протокол (1997–2020)

Кіотський протокол запровадив юридично обов'язкові цілі щодо скорочення викидів парникових газів для розвинених країн (Додаток I). Він втілив принцип CBDR, поклавши кількісні зобов'язання щодо скорочення викидів переважно на промислово розвинені держави.

Другий період зобов'язань (2013–2020) був встановлений Дохійською поправкою. Кіотська рамкова угода офіційно укладена у 2020 році і з того часу замінена архітектурою Паризької угоди.

3. Паризька угода (2015–до тепер)

Паризька угода, прийнята у 2015 році та чинна з 2016 року, є основою сучасного міжнародного управління кліматом.

Цілі (стаття 2)

Угода має на меті:

Утримати підвищення середньої глобальної температури значно нижче 2°C порівняно з доіндустріальним рівнем та докласти зусиль для обмеження підвищення до 1,5°C (стаття 2(1)(a));
Підвищити адаптаційний потенціал, зміцнити стійкість та зменшити вразливість;
Узгодити фінансові потоки з низьковикидними та кліматично стійкими шляхами розвитку.

На відміну від Кіотського протоколу, Паризька угода застосовується до всіх Сторін, що відображає модель універсальної участі.

Національно визначені внески (НВВ)

Відповідно до статті 4 кожна Сторона повинна готувати, повідомляти та оновлювати національно визначені внески (НВВ) кожні п'ять років. Вони відображають національні зобов'язання щодо пом'якшення наслідків зміни клімату та, дедалі частіше, адаптації до цієї зміни.

Колективний прогрес оцінюється за допомогою Глобального підсумку (стаття 14). Перший Глобальний підсумок (2023) наголосив на нагальній необхідності прискорення пом'якшення наслідків зміни клімату, розширення зусиль щодо адаптації та збільшення фінансування заходів щодо зміни клімату.

Адаптація за Паризькою угодою

Адаптація піднята до рівня глобальної мети згідно зі статтею 7 Паризької угоди.

Угода встановлює Глобальну ціль з адаптації (ГЦА), спрямовану на підвищення адаптаційного потенціалу, зміцнення стійкості та зменшення вразливості до зміни клімату.

Стаття 7(9) заохочує Сторони здійснювати процеси планування адаптації, включаючи:

Впровадження заходів з адаптації;
Розробку та впровадження Національних планів з адаптації (НПА);
Оцінку кліматичних ризиків та вразливості;
Механізми моніторингу, оцінки та навчання;
Зміцнення соціально-економічної та екологічної стійкості.

Крім того, нещодавні події в рамках процесу РКЗК ООН включають введення в дію (2023) Фонду втрат та пошкоджень, який спрямований на подолання незворотних наслідків зміни клімату, особливо тих, що впливають на вразливі країни, що розвиваються.

Eкосистемна адаптація (EA)

Правове визнання

EA не є прямо визначена як обов'язкове самостійне зобов'язання у РКЗК ООН або Паризькій угоді. Однак вона чітко визнана та підтримується в рамках міжнародного управління кліматом та біорізноманіттям.

Стаття 7(5) Паризької угоди передбачає, що дії з адаптації повинні керуватися найкращими доступними науковими даними та враховувати вразливих людей, громади та екосистеми. Рішення Конференції Сторін як у рамках РКЗК ООН, так і Паризької угоди чітко посилаються на екосистемні підходи.

Більше того, Конвенція про біологічне різноманіття (КБР) активно пропагує екосистемні підходи до адаптації до зміни клімату та пом'якшення його наслідків у своїх рішеннях та рекомендаціях.

Міжурядова група експертів зі зміни клімату, зокрема у своєму Шостому оціночному звіті (Робоча група II, 2022), визначає екосистемну адаптацію як ефективну, багатофункціональну та часто економічно ефективну стратегію, яка забезпечує супутні вигоди для біорізноманіття, кліматичної стійкості та сталого розвитку.

У підсумку:

Екосистемна адаптація має юридичну підтримку, але прямо не вимагається як окреме зобов'язання згідно з міжнародними кліматичними договорами.
Вона вбудована в ширші рамки адаптації та законодавство про біорізноманіття.
Її впровадження значною мірою залежить від національного законодавства, інструментів планування та галузевого регулювання.

Оскільки адаптація отримує дедалі більшу політичну та фінансову увагу, екосистемні підходи все більш систематично інтегруються в Національні плани адаптації, Національно визначені внески та регіональні кліматичні стратегії.

Літературні джерела:

Рамкова конвенція Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату (1992)
Кіотський протокол (1997) та Дохійська поправка (2012)
Паризька угода (2015), статті 2, 4, 7 та 14
Міжурядова група експертів зі зміни клімату, Шості оціночні звіти (2021–2023)
Конвенція про біологічне різноманіття (1992), рішення щодо екосистемних підходів

Просторовий аналіз

Презентація термокарти в БР “Розточчя” © A. Діхте

Для комплексного аналізу ситуації та прийняття просторових рішень необхідно систематично використовувати супутникові знімки високої роздільної здатності та інструменти геопросторового картографування. Ці інструменти повинні забезпечувати інтегровані просторові оцінки типів екосистем та їх розподілу, гідрологічних умов, температурних режимів та вразливості екосистем, включаючи розподіл та інтенсивність стресових факторів, пов'язаних зі зміною клімату.

На основі цих даних необхідно розробити науково обґрунтовані цільові карти, які слугуватимуть інструментами підтримки просторових рішень. Ці карти повинні дозволити ідентифікувати та пріоритизувати райони з найбільшою потребою в екосистемній адаптації (EA), враховуючи екологічну чутливість, вплив кліматичних ризиків та соціально-економічну значущість.